«Слово і Час» – науково-теоретичний журнал академічного літературознавства, заснований 1938 р. як наукові записки Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР під назвою «Радянське літературознавство» (1938 – 1957, вип. 1–19), а з січня 1957 р. – як періодичний друкований орган Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка та Спілки письменників України. В умовах жорсткої ідеологічної регламентації журнал дотримувався «генеральної лінії», декларував рубрики, що засвідчували «дієвість» компартійних настанов. Водночас із початком 1960-х років дедалі відчутнішим стає певне урізноманітнення наукових інтересів, прагнення до повнішого осмислення історико-літературних явищ. Усе частіше звучать вимоги глибше досліджувати питання національної специфіки літератури, типового й індивідуального, природи художнього образу, жанру і стилю, психологізму в літературі, а також розвивати такі літературознавчі напрями, як текстологія, джерелознавство, бібліографія. У літературознавство приходить нове покоління науковців, котрі активно виступають на сторінках часопису в галузі теорії літератури й літературної критики, давньої та класичної української літератури, шевченкознавства і текстології, новітньої літератури, славістики. Часопис регулярно повідомляє читачів про нові видання, наукові конференції, подає перспективні плани видавництв та хроніку літературного життя, списки орієнтовних тем дисертацій, друкуються тематичні, галузеві, персональні бібліографічні розвідки, покажчики періодичних видань, альманахів тощо.

Після постанови ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» (1972) журнал набуває виразного ідеологічного спрямування. Питома вага умовно «неідеологічних» рубрик на сторінках часопису зменшується. Натомість домінують гасла на зразок «літературна критика в сучасній ідеологічній боротьбі», «партія веде», «ідеї жовтня – джерело творчого натхнення» та ін. До «принципового» обговорення актуальних питань сучасної літератури активно залучаються також «спілчанські» критики, викладачі вузів, особливо ж – письменники, які виступають на «ідейні теми» на тематичних «круглих столах», у рубриках «Письменницькі роздуми», «Відповідь на анкету» та ін.

Із середини 1980-х років редакційні пріоритети поступово змінюються. Починає з’являтися інформація про зарубіжну україністику, публікуються статті дослідників із діаспори, розвідки про «заборонених» письменників і на «заборонені» теми, матеріали, присвячені поверненню й дослідженню літератури «Розстріляного відродження»,  дискусії на тему літературно-теоретичної сутності «соціалістичного реалізму» тощо.

Наприкінці 1980-х років журнал розпочинає новий етап своєї історії, декларуючи зорієнтованість на національно-демократичні цінності, ратуючи за ліквідацію «білих плям» у літературі, утвердження української мови й духовності, виховання національної самосвідомості.

Із 1990 р. часопис змінює назву на «Слово і Час» (СіЧ), а водночас розширює свій профіль: залишаючись журналом теорії, історії та літературної критики, він звертається тепер і до висвітлення питань мистецтвознавства, соціології літератури, викладання літератури у школах і вузах, краєзнавства, публіцистики, політичної, релігійної, історичної тематики. У підсумку «СіЧ» стає не лише науково-теоретичним, а значною мірою загальнокультурологічним, науково-популярним, навіть просвітницьким виданням.

Відродження української періодики на зламі 2000-х років – літературно-художніх, суспільно-політичних, науково-популярних газет і журналів – вносить корективи щодо профільної зорієнтованості часопису: «СіЧ» повертається у свою питому сферу – академічного літературознавчого видання. Були відкориговані вимоги щодо обсягу й тематики публікацій, змінено дизайн, збільшено загальний обсяг часопису. У зв’язку з розширенням географії авторів журнал набув значення всеукраїнського науково-теоретичного часопису. Репрезентативними стали публікації в рубриці «Осередки філології», які знайомлять читачів з університетськими літературознавчими центрами України – авторами, тематикою досліджень, перспективами наукових пошуків.

Із квітня 2010 р. співзасновниками журналу виступають Національна академія наук України та Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.